Любов до бойових мистецтв я успадкував від свого батька. Але моя історія починається не як у фільмі — а зі справжнього життя.

У юності мій батько активно займався дзюдо та самбо. У 1970-х роках життя в нашому рідному місті Бровари під Києвом часто було непростим. Серед підлітків регулярно виникали вуличні бійки та конфлікти. Навички, отримані в бойових мистецтвах, допомагали йому захищати себе та долати складні ситуації. З часом він зрозумів: справжня сила полягає не в насильстві, а в дисципліні, самоконтролі та відповідальності. Саме ці цінності він хотів передати мені.

Коли я захотів займатися карате, батько поставився до цього дуже серйозно. Разом ми відвідали майже кожну спортивну школу нашого міста. Він шукав не просто тренера — а людину, якій міг довірити свою дитину.

У 1994 році ми знайшли таку людину: Дмитра Птіцина.

Для нас він був набагато більше, ніж просто тренер з карате. 1990-ті роки були складним часом: багато дітей росли без справжньої підтримки, часто залишені самі на себе, а вулиця ставала частиною їхнього повсякденного життя. У цей період багатьом підліткам бракувало напрямку та уваги. Дмитро став для нас учителем і провідником у житті. Він навчав нас не лише карате, а й повазі, дисципліні та відповідальності. Він виховував не просто спортсменів, а особистості.

Тоді я зрозумів, що саме робить справжнього тренера.

У 2008 році я заснував карате-клуб Uchideshi. Моя мета була зрозумілою: створити місце, де діти зможуть не лише навчатися карате, а й розвивати впевненість у собі та повагу до інших.

Для мене карате — це набагато більше, ніж техніка чи змагання. Це шлях супроводу дітей — із терпінням і справжніми цінностями.

Коли сьогодні я бачу очі своїх учнів, їхні перші успіхи та те, як вони стають впевненими у собі дітьми, я знаю, що обрав правильний шлях.

Адже справжній успіх тренера вимірюється не медалями, а людьми, які завдяки спорту стають сильнішими.

*Фотографії 1974 року були зроблені моїм батьком.